В країні, яка воює, завжди є проблеми з грошима, з питаннями справедливого та раціонального їх розподілу, з фаховістю виконавців на різних рівнях, з якістю організації контролю

Україна у цьому сенсі не є винятковою, ба більше, всі слабкості системи державного управління, що так чи інакше нівелювалися мирним часом, з початком війни далися Києву взнаки по повній.

Перший рік воєнних дій громадяни фактично витягли країну на своїх плечах, демонструючи феноменальні приклади стійкості й відваги на фронтах, безпрецедентного волонтерства та підтримки економіки в тилу. На другому році державна управлінська машина вже повинна була набрати швидкості за рахунок адекватних рішень конкретних осіб в уряді, парламенті, ОП, які би дали орієнтири для всіх, хто уособлює владу на різних вертикалях. Та поки що необхідна швидкість цієї машини гальмується корупцією, невіглаством, непрофесійністю, відвертою безвідповідальністю – що за воєнних часів кваліфікується суспільством як мародерство або поведінкою, що не відповідає національним інтересам.

Парадоксально, але, здається, навіть війна не виявилася тим чинником, котрий спонукав би владних мужів до переоцінки ситуації з прогнилим, наскрізь пронизаним корупцією державним механізмом, що ледве спроможний до ефективних управлінських рішень, і що безпосередньо впливає на виживання держави як такої. А отже скільки нових антикорупційних органів на кшталт НАБУ, НАЗК, САП не прикручуй до цього хворого механізму, все одно бажаного здорового ефекту не відбудеться. Тільки реальна зміна принципів, закладених в роботу механізму може сприяти зміні ситуації. Вся історія української незалежності є доказом того, що «бутафорські заходи» у цьому сенсі належним чином не працюють.

Едуард Єфіменко

Коли партнери України кажуть, що корупція є першопричиною відмови  Києву щодо членства у євроатлантичних структурах, то подібне пояснення, на мій погляд, є тільки частиною правди. Значуща частина правди полягає у тому, що основним маркером, яким керуються у провідних західних столицях по відношенню до України, до сих пір залишається росія, котра категорично не бажає сприймати Київ поза зоною свого впливу і саме тому розв’язала масштабну агресію проти українців 

Утім, пояснення, що лунають у даному контексті від певних українських політиків мовляв «корупція існує в усіх країнах, навіть у таких взірцевих як США, Німеччина чи Сінгапур», також видаються дещо  спекулятивними. Так, корупція там дійсно є, але справедливо поставити питання про її масштаби, системність, поширення, зрештою про її вплив на розвиток країни. Відповіді на ці питання очевидно будуть не на користь Києва.

Не секрет, що до 24.02.22 велика частина західного світу вважала Україну якоюсь  надмірно корумпованою країною на Сході. Після цієї дати переважна більшість  впливових центрів прийняття рішень переосмислили недалекоглядність  своєї зовнішньої політики щодо Києва, і, навіть, частково публічно, а частково позаочі  визнали прояви її глибокої корумпованості  у сенсі зв’язків деяких еліт на Заході з кремлівським диктатором.

Вважаю, українська проблема не стільки у захмарній корупції, скільки у слабкості інституцій і відсутності правосуддя, через що корупція є присутньою у багатьох сферах держави. До прикладу, сьогодні у воюючій Україні  корупція не в змозі вплинути на загальну боєздатність Сил оборони, але ж її наявність в оборонній сфері негативно впливає на кількість і якість всього, чим оснащені ЗСУ. Цей приклад показовий, бо у межах такої логіки корупційна складова може не кардинально, але достатньо сильно гальмує прогрес України по багатьох напрямках.  

З іншого боку, публічність корупції в Україні є неймовірною. Ми маємо ситуацію, коли функціонал кволо працюючих правоохоронних і судових інституцій частково виконує активне й освічене громадянське суспільство, котре через суспільний розголос намагається протидіяти корупції.  Треба зазначити, що цей механізм не просто працює, набирає обертів, ба більше – він дуже ефективний і дієвий. Масштаб суспільного резонансу в Україні прямо впливає на шанс того, що за корупційний чи будь-який інший злочин буде понесено відповідне покарання. На Заході подібний  стан справ, коли між демократичним і розвиненим суспільством та  слабкими корумпованими державними інституціями величезна прірва, є не надто зрозумілим.

Реальність полягає у тому, що не всі сфери життєдіяльності  української держави пронизані масштабною корупцією, про що стверджують наші союзники, не кажучи вже про ворогів. Разом з тим, корупція все ще має в Україні достатній вплив на правосуддя, діяльність правоохоронних структур, державне регулювання, сферу управління державними компаніями, держмайном тощо. А отже не варто сподіватися, що партнери  не будуть справедливо дорікати Києву щодо корупції, як не варто  виключати й можливі спекуляції на цій темі. Київ повинен максимально вибити «козир про корупцію» з рук зовнішніх політичних спекулянтів, щоб великий кредит довіри до України, котрий виборюють українські захисники у війні проти російської агресії, не змарнувати через безвідповідальність внутрішніх політиканів, небажаючих руйнувати корупційний порядок денний.

Едуард Єфіменко

З великим російським вторгненням в Україну парламентаріями було скасовано обов’язкове подання електронних декларацій для чиновників, депутатів та суддів на період воєнного стану. Але початок війни, на жаль, не став кінцем корупції. Тож коли ціла низка корупційних скандалів серед найвищого керівного складу влади стала предметом обговорення у суспільстві, з’явилися розмови про необхідність відновлення електронного декларування. Міжнародні партнери також почали вимагати від Києва пришвидшити рух у даному напрямку, мотивуючи українських посадовців важливістю фінансової допомоги

У вересні минулого року законопроект про відновлення електронного декларування, автором якого став лідер фракції «Слуга народу» Давид Арахамія, був зареєстрований у ВР. Утім після десяти місяців з моменту реєстрації законодавчої ініціативи, не дивлячись на підтримку президента та позитивні висновки, документ продовжує залишатись для депутатського корпусу таким, що є не на часі.

Причини затримки внесення проекту закону у сесійну залу називались різні. Скоріш за все, документ насправді потребував більш глибокого і чіткого доопрацювання, але ж так чи інакше йому не судилося бути імплементованим у життя та стати реальним антикорупційним механізмом.

Пізніше подібну ініціативу напрацювало й Міністерство юстиції, ідеї якого експерти НАЗК негайно піддали критиці, бо у розмитих нормах документу виявили спроби авторів міністерського законопроекту допомогти посадовцям, депутатам чи суддям приховати статки від громадськості та правоохоронців.

Врешті, обидва проекти закону щодо декларування перебувають у стані робочих версій, а отже і строки відновлення обов’язкового подання електронних декларацій для чиновників, депутатів і суддів поки залишаються незрозумілими.

Незрозумілими для суспільства залишаються й відмовки політиків швидко знайти консенсус і голосувати за ефективний антикорупційний інструмент та нову якість державного управління. Або, навпаки, подібні відмовки є вже надто зрозумілими, обурливими, і такими, що демонструють критичну потребу у кардинальних змінах антикорупційної філософії серед української політичної еліти.

Едуард Єфіменко

Україна вже понад рік чинить супротив масштабній російської агресії, Сили оборони крок за кроком звільняють окуповані території, допоки повністю не витіснять ворога з української землі. Українці схильні з оптимізмом дивитися у своє євроатлантичне майбутнє, а отже їх турбує вже зараз, якими будуть процеси відбудови післявоєнного українського завтра

Серед інших можливих ризиків, найбільші побоювання українців щодо майбутнього країни викликає корупція. Громадян і представників бізнесу турбує її рівень на топ щаблях влади та ймовірність повернення корупційних схем у процеси відбудови.

Тож українці продовжують виступати за посилення кримінальної відповідальності за корупційні діяння. У суспільстві є розуміння щодо підвищення загального рівня антикорупційної культури та створення реальних механізмів громадського контролю аби зменшити свій головний страх щодо відбудови поствоєнної України.

Завдання для громадського антикорупційного сектору – акцент на принциповій важливості прозорого доступу до інформації, всебічній комунікації, чіткому алгоритмі дій щодо впливу громадян на процеси відбудови, способи контролю й залучення на різних етапах.

Українське суспільство загалом сприймає корупцію як наступну загрозу, яка йде слідом за війною й наслідками руйнувань. Бізнес кола, які звикли переважно розраховувати на себе, перш за все переймаються саме корупцією, непрофесійністю влади, нечесністю судів, відсутністю сприятливого клімату для інвестицій.

Якщо для громадян поряд зі страхами щодо війни йдуть страхи щодо відновлення корупції – це серйозний виклик для влади, який не можна ігнорувати. Імітацією тут вже не відбудешся, бо масштабне розчарування суспільства може поставити крапку у діяльності самої влади, яка не спромоглася знайти ключ до порозуміння з нацією щодо антикорупційної роботи.

Едуард Єфіменко

Велика війна, розв’язана Росією проти України, показала передусім європейцям, що неможливе дуже швидко може стати реальністю, що покладання на фортуну у сфері оборонної політики може виявитися фатальним. Ця війна навчила тому, що в атомному столітті неядерним державам загрожує беззахисність, що оптимальний варіант – це коли кожного потенційного нападника стримує саме ядерний потенціал

Ця війна переконала, що в епоху зростання національних егоїзмів неадекватний алярмізм є недоречним, а довгострокові заходи безпеки є життєво важливими. Постали нагальні питання про рівень розширеного стримування ядерною силою США, брак європейського ядерного стримування, недостатність ваги спільних західних інститутів, таких як НАТО і ЄС, і підвищення оборонно-політичної культури європейських країн. Країни ЄС опинилися перед проблемою розробки нового балансу між спільними ідеями і національними міркуваннями аби мати реалістичне передбачення, аби бути спроможними самостійно залагоджувати кризи та зміцнювати вільний світ.

Ядерна зброя має передовсім переконливу політичну функцію: у кризових ситуаціях захистити від зазіхань. Дипломатія держав успішна, якщо її потужно підтримує військова сила. Ймовірно, до анексії Криму, до військових дій на Донбасі, а потім і масштабного російського вторгнення в Україну не дійшло б, якби НАТО мало переконливий стримувальний потенціал, якби рішучою, домінуючою ескалацією поставило Росію на місце і відлякало від агресії. Але життя не кіно, бо ми не маємо можливості відмотати плівку назад. Натомість, можемо робити висновки.

Тож сентенція Шарля де Голля й досі актуальна, і вона стосується не лише Франції: «Ядерна сила погано ділиться». Мабуть велика війна, яку розпочала Росія, остаточно переконала політичні еліти у багатьох столицях, не кажучи вже про Київ, що теми про ядерне стримування треба обговорювати більш інтелектуально й конкретно аби мати можливість діяти, орієнтуючись на майбутнє.

Світ впритул підійшов до третьої світової, тож усілякі недолугі посилання керівників впливових урядів на причини політкоректності, брак громадянської уваги чи певні військово-стратегічні мотиви будуть знову виглядати як дії славнозвісної мавпи: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не кажу. До чого призвела подібна політика топ гравців, історія дає достатньо трагічних прикладів.

Будь-які ядерні загрози в 21 столітті не повинні легковажитися як релікти холодної війни, а мають негайно вирішуватися активною й конструктивною позицією глобальних супер-ваговиків. У протилежному випадку завжди знайдеться умовний «путін» з амбіціями щодо ревізіонізму і територіальних експансій, який через безкарність, зробить їх складовими ідеологічної ДНК свого режиму, наважиться загрожувати руйнуванню самих підвалин демократичного вільного світу, поставить усіх на межу ядерної катастрофи. Саме в цьому контексті український спротив Росії є надзвичайно значущим!

Едуард Єфіменко